Патологічна фізіологія / Оториноларингологія / Організація системи охорони здоров'я / Онкологія / Неврологія і нейрохірургія / Спадкові, генні хвороби / Шкірні та венеричні хвороби / Історія медицини / Інфекційні захворювання / Імунологія та алергологія / Гематологія / Валеологія / Інтенсивна терапія, анестезіологія та реанімація, перша допомога / Гігієна і санепідконтроль / Кардіологія / Ветеринарія / Вірусологія / Внутрішні хвороби / Акушерство і гінекологія
ГоловнаМедицинаОториноларингологія
« Попередня Наступна »
Мітін Ю.В.. Оториноларингологія (лекції ), 2000 - перейти до змісту підручника

ОЗЕНА (OZAENA)

Озена - це хронічне захворювання порожнини носа, для якого є характерною атрофія слизової оболонки та кістково-хрящового скелета носа, густий липучій вміст, який засихає в кірки, що мають сморідний запах, гіпосмія або аносмія.

Назва захворювання походить від грецького слова ozein - пахнути. В одній з монографій, що стосуються озени (Л.А. Зарицкий, К.М. Губи-на "Озена", Киев, "Здоровье", 1977) можна прочитати слідуюче. Багато сторіч захворювання було відоме під незрозумілою назвою "озена", і тільки на початку нашої ери Пліній Старший пояснив, що слово озена походить від назви сморідної індійської рослини, що росте на берегах Гангу. З того часу назва хвороби "озена" знайшла вжиток у всьому світі.

За сукупністю ознак озена належить до хронічних іфекційних захворювань людини. Озену та склерому об'єднують у групу клебсієльозних захворювань, оскільки збудниками обох захворювань є клебсієли.

Поширеність озени характеризуємся ендемічністю. Озена частіш зустрічається у країнах Східної Азії (Японія, Китай, Індія), Іспанії, Болгарії, Греції, Алжирі, Тунісі, Латинській Америці (Аргентині, Бразилії). Апріорі можна було б припустити більш вірогідним виникнення озени в осіб із широкими носовими ходами. Однак, найвужчі носові ходи мають іспанці, але поширеність озени серед представників цієї нації висока. Найширші носові ходи мають ефіопи, але в них озена не виникає. В країнах, де це захворювання поширене, воно має велике соціальне значення. Згідно з законами деяких країн, захворювання озеною одного з подружжя є виправданим приводом до розірвання шлюбу.

Озена поширена на Україні, в Росії та Білоруси, особливо у великих містах - Києві, Харкові, Москві, Санкт-Петербурзі, Саратові, Ростові-. на-Дону, Мінську. Хворі на озену у цих країнах признані непридатними до військової служби в мирний час та придатними до нестройової служби у військовий.

Етіологія. Найбільш поширеною є теорія інфекційного походження озени. Винайдена у 1886 році Левенбергом (B.B.Loewenberg, 1836-1905, французький оториноларинголог) та вивчена у 1893 році Абелем (R. Abel, 1868-1942, німецький бактеріолог) капсульна паличка висівається, за даними А.П.Красильнікова (1979), з носоглотки у 80 - 90% хворих на озену. В наш час загально визнаним є факт, що збудником озени є Klebsiella ozaenae (род. Enterobacteriaceae) - грамнега-тивна нерухома капсульна паличка (паличка Левенберга-Абеля). У хворих на озену у порожнині носа виникає дисбактеріоз, збільшується кількість паличкоподібних форм, з'являється грибкова мікрофлора, в тому числі "гриби озени" (Endomyces ozaenae), які були виділені А.С.Жилкіной. Існує думка, що саме симбіоз Klebsiella ozaenae та Endomyces ozaenae реалізується у вигляді захворювання озеною. Але всі ці дані не означають, що питання стосовно етіології озени вирішене повністю. Відтворити інфекційний процес в експерименті не вдалося. Зрозуміло лише, що при озені з великою частотою висіваються саме ці мікроорганізми. Озена не є звичайним інфекційним процесом, мікроби можуть викликати розвиток захворювання лише на якомусь певному фоні. Єдиним джерелом інфекції є хвора людина.

Патогенез. Існує декілька теорій патогенезу озени. Деякі автори вважають озену спадковим захворюванням. Серед них такі відомі ото-риноларингологи як В.ГВоячек, Б.С.Преображенський. Прихильники цієї теорії наводять дані, що родинні випадки захворюваності на озену становлять 49% від загальної кількості спостережень (кровні зв'язки, захворювання подружжів, при цьому в них визначаються однакові фа-ги). У своїй властній практиці я зустрічав кілька випадків поєднаного захворювання на озену матері й дочки. При цьому всі досліджувані пари були молодого віку. Спостереження нашої клініки не підтверджують велику кількість захворювань на озену серед родичів. їх кількість становить невеликий відсоток.

Згідно з другою теорією, фоном для розвитку озени є нейротрофічні розлади. Обгрунтуванню цієї теорії була присвячена докторська дисертація В.П.Руденко "Про патогенез дистрофії слизової оболонки носа у хворих озеною (клініко-експериментальне дослідження)", Ленінград, 1980 рік. Автор показав значення гіпоталамічних зрушень у патогенезі дистрофії слизової оболонки носа. Автор дослідив 143 хворих на озену: чоловіків - ЗО, жінок - 113.

Існує багато інших теорій: ендокринних розладів (відмічений зв'язок озени із порушенням функції статевих залоз), конституційних особливостей будови носової порожнини, авітаміноза.

Великої популярності набула теорія гіпосидероза. Іван Бернат (Bernat) висунув цю теорію у надрукованій ним монографії "Значення гіпосидероза в патогенезі озени", Будапешт, 1966 рік. Первинним є гіпосидероз, що виникає внаслідок будь-яких внутрішніх або зовнішніх причин, які призводять до порушення обміну заліза. Ці процеси викликають ослаблення організму хворого, що викликає розвиток початкових атрофічних змін в тканинах носа та сприяє заглибленню інфекційного агента й розвитку озени. Зараз встановлений факт, що більшість хворих на озену страждають також на залізодефіцитну анемію, в них знижується рівень негемоглобінового сироваткового заліза крові (Т.М. Ост-роухова, Е.А.Дембо, 1971; В.М.Васильєв, 1977). Приозені порушується всмоктування заліза у шлунково-кишковому тракті (А.И Бикбаева, 1969; И.Г. Дердирова, 1973). У більшості хворих на озену визначене зниження кислотності шлункового соку, а для нормального засвоєння заліза необхідними умовами є достатня кількість соляної кислоти у шлунку та насиченість організма аскорбіновою кислотою.

Патологічна анатомія. Для озени характерним є розвиток хронічного запально-атрофічного процесу у слизовій оболонці та кістково-хрящовому скелеті носа. Визначається атрофія залоз, подекуди вони повністю зникають, метаплазія багаторядного миготливого епітелію у багатошаровий плоский, епідермізація проток залоз. Процес поширюється на нюховий епітелій.

Клінічна картина. Для захворювання характерною є тріада симптомів:

1) атрофія слизової оболонки та кістково-хрящового скелета носа;

2) утворення у порожнині носа сморідних кірок;

3) гіпо- або аносмія, оскільки атрофічний процес охоплює не тільки дихальну але й нюхову зону порожнини носа.

Захворювання здебільше виникає у молодих осіб, іноді хворіють діти. Жінки хворіють частіше за чоловіків. Слід зазначити, що протягом останніх років озена має більш сприятливий перебіг. Захворювання розвивається повільно, протягом багатьох років.

Розрізняють три стадії перебігу озени.

1. Симптоми захворювання виражені слабо, наявні рясні слизові виділення з носа, гіпосмія, підвищена стомлюваність.

2. У порожнині носа велика кількість липкого вмісту, який засихає, утворюючи кірки з неприємним запахом, нюх ослаблений.

3. Кірки заповнюють порожнину носа. Носове дихання утруднене, відчутно різкий сморідний запах. Неприємний запах звертає на себе увагу оточуючих, самі хворі його не помічають. Хворі нерідко почувають себе пригніченими, різкий сморід, спричинений наявністю кірок в порожнині носа, примушує їх уникати спілкування з іншими людьми.

Запах виділень при озені пов'язаний з розпадом білкових речовин під впливом гнильних бактерій. Виділення з носа набувають неприємного запаху лише після висихання та утворення кірок.

Атрофічний процес при озені може призвести до змін зовнішнього носа: западіння спинки носа, розширення ніздрів.

Заключний діагноз встановлюється після проведення риноскопії: слизова оболонка суха, витончена, вкрита липким, тягучим вмістом або сіро-зеленими кірками, що мають сморідний запах. Вражуються обидві половини носа. На пізніх стадіях озени, після повної атрофії слизової оболонки, кірки не утворюються, а слизова оболонка нагадує серозну оболонку або рубець. Нижня носова раковина атрофована, просвіт носової порожнини широкий, стає можливим огляд верхніх відділів порожнини носа та бокових стінок носоглотки.

Диференційний діагноз проводять з простим атрофічним ринітом, дистрофічною формою склероми, сифілісом, лепрою, дистрофічними змінами при гранульоматозі Вегенера, південно-американським лейшманіозом. Наявність новоутворення або стороннього тіла в порожнині носа виключені, оскільки ці процеси однобічні.

Лікування. В своїй лекції я наведу лише схему лікування озени, що розроблена у клініці Національного медичного університету та широко апробована.

1. Внутришньом'язеві ін'єкції стрептоміцине по 500 тис. од. щоденно, курсова доза становить 15 гстрептоміцина. Повторюють введення такої ж кількості препарату через 4-6 місяців.

Замість стрептоміцина можна використовувати аміноглікозиди (наприклад, амікацин-КМП). Останнім часом при клебсієльозних захворюваннях широко та з хорошим ефектом почали використовувати фторхінолони як антибіотики із вираженою активністю по відношенню до грамнегативної флори, у цьому вони співзвучні із аміноглікозидами. Наша клініка має позитивний досвід застосування офлоксацина-КМП.

2. Окрім внутрішньом'язевого шляху введення, стрептоміцин або інші антибактеріальні препарати призначають місцево у порожнину носа. З метою місцевого введення препаратів виконують тампонаду носа турундами, просоченими свіжоприготованим антимікробним розчином, який містить 500тис. од. стрептоміцина у 5 мл. фізіологічного розчину та таку ж кількість 0,5 % розчину етонію. Розчин стрептоміцина з етонієм виявився у 3-5 разів ефективнішим за простий розчин стрептоміцина, як по відношенню до загальної флори носа, так і клебсієли озени. Антимікробні розчини вводять у ніс щоденно на тампонах або призначають у вигляді крапель у ніс протягом 2-3 тижнів.

3. З метою ліквідації гіпосидероза у хворих на озену найбільш доцільним є використання препаратів розчинного заліза для внутрішньовенного або внутрішньом'язевого введення. Ми радимо використовувати феррум лек (Ferrum Lee) no 5 мл. для внутрішньовенного введення 2-3 рази на тиждень або 2 мл. внутрішньом'язево щоденно або через день. Курс лікування складається з 20 ін"єкцій.

Препарати заліза для перорального використання є менш ефективними. Це пов'язане із порушенням всмоктування заліза у шлунково-кишковому тракті хворих на озену.

Другий курс лікування препаратами заліза проводять через 4-6 місяців.

4. Одним з компонентів комбінованого лікування озени є хірургічне втручання. Серед хірургічних методів лікування найбільш поширенним є спосіб звуження порожнини носа шляхом введення трансплантата під слизову оболонку носа (точніше, під охрястя та окістя). Цією проблемою наша кафедра займається протягом кількох десятиріч. Один з завідуючих кафедрою - А. Л .Гінзбург - присвятив цьому докторську дисертацію: "К вопросу о хирургическом лечении озеньї путем пересадки кости под слизистую оболочку носовой перегородки", 1929, 116 с. Після цього І.А.Курілін та М.Ф.Федун (1965) використали з цією метою тефлон. Вони довели, що це біологічно інертний матеріал, який майже не зазнає змін при тривалому впливі на нього тканинних ферментів.

Зараз імплантом у нашій клініці служить консервована тверда мозкова оболонка (И.А. Курилин, В.М.Васильєв, 1982). Такий імплант дозволяє не тільки звузити носові ходи, але й дає можливість сформувати нижні носові раковини, Окрім того, при розсмоктуванні твердої мозкової оболонки відбувається виділення речовин, що стимулюють життєдіяльність слизової оболонки носа.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "ОЗЕНА (OZAENA)"
  1. ЖЕЛЕЗОДЕФИЦИТНЫЕ АНЕМИИ
    Группа железодефицитных анемий объединяет многочисленные, различной этиологии анемические синдромы, основным патогенетическим фактором которых является недостаток железа в организме (сидеропения, гипосидероз). Гипосидероз в широком смысле этого слова означает не только анемию на почве нарушения гемоглобинообразования. Истощение тканевых резервов железа приводит к расстройству
  2. Болезнь Вегенера
    В настоящее время болезнь (гранулематоз) Вегенера рассматривается как аутоиммунное заболевание, входящее в группу системных ревматоидных заболеваний. Она имеет четко очерченную клиническую картину с преимущественным первичным поражением верхних дыхательных путей и последующим вовлечением в процесс висцеральных органов. Впервые заболевание было описано в 1936-1939 гг. F.Wegener, в честь которого
  3. Хронические риниты
    Единой классификации хронических ринитов до настоящего времени нет. Многочисленные попытки создать приемлемую классификацию хронических ринитов, учитывающую особенности этиологии, патогенеза, морфологических и типических вариантов, еще не получили полного завершения и продолжаются до настоящего времени. Между тем, классификация Л.Б.Дайняк (1987), учитывающая ряд позиций других классификаций,
  4. Атрофический ринит
    Простой атрофический ринит. Данная форма хронического ринита в своей основе имеет не воспалительный, а дистрофический процесс, захватывающий главным образом слизистую оболочку. Он может представлять собой частное проявление системного заболевания, при котором трофические расстройства (атрофия) распространяются на глотку, гортань и другие органы и системы (Воячек В.И.,1953). Это так называемый
  5. ХЛОРОЗ
    Не оспаривая того положения, что истинный хлороз девушек теперь представляет редкое заболевание, следует критически пересмотреть установившееся мнение о частоте хлороза в старые времена. Несомненно, что понятие «хлороз», так же как и понятие «пернициозная анемия», лет 60 назад рассматривали в более широком смысле; хлорозом называли, например, анкилостомную анемию («египетский хлороз», «хлороз
  6. Заболевания наружного носа и носовой полости
    Врожденные аномалии наружного носа в виде полного его отсутствия, расщепления кончика носа, двойного носа и пр. встречаются крайне редко и не имеют такого практического значения, как врожденные и приобретенные изменения в полости носа, ведущие к нарушению проходимости носовой полости для вдыхаемого и выдыхаемого воздуха. Сужение и зарастание полости носа. Иногда наблюдается врожденная узость
  7. ПРОБЛЕМА ДОНОРСТВА
    Основные понятия Донорство - это добровольный акт помощи здорового человека (донора) больному, заключающийся в предоставлении части своей крови или тканей для лечебных целей. Донор - лицо, добровольно предоставляющее часть своей крови или тканей для переливания или пересадки нуждающемуся в этом человеку (реципиенту). Реципиент - человек, которому производится переливание донорской
© medbib.in.ua - Медична Бібліотека