загрузка...
Патологічна фізіологія / Оториноларингологія / Організація системи охорони здоров'я / Онкологія / Неврологія і нейрохірургія / Спадкові, генні хвороби / Шкірні та венеричні хвороби / Історія медицини / Інфекційні захворювання / Імунологія та алергологія / Гематологія / Валеологія / Інтенсивна терапія, анестезіологія та реанімація, перша допомога / Гігієна і санепідконтроль / Кардіологія / Ветеринарія / Вірусологія / Внутрішні хвороби / Акушерство і гінекологія
« Попередня Наступна »

МОРФОЛОГІЯ ТА ФІЗІОЛОГІЯ ЛІМФАДЕНОЇДНОГО ГЛОТКОВОГО КІЛЬЦЯ. КЛАСИФІКАЦІЯ ТОНЗИЛІТІВ. ГОСТРІ ПЕРВИННІ ТОНЗИЛІТИ (КАТАРАЛЬНА, ФОЛІКУЛЯРНА ТА ЛАКУНАРНА АНГІНИ). ДИФТЕРІЯ ГЛОТКИ

У глотці знаходиться лімфаденоїдна тканина, стара її назва - лімфоїдна. Згідно із сучасними уявленнями відносно морфології, більш вірною назвою є лімфаденоїдна тканина. Скупчення лімфаденоїдної тканини мають назву мигдаликів. Мигдалики розташовані у місцях переходу носової та ротової порожнини у глотку. У глотці розрізняють 6 мигдаликів: два піднебінних (перший та другий), два трубних (п'ятий та шостий), глотковий (третій), язиковий (четвертий). В одній з своїх робіт, що була видана у 1884 році, німецький гістолог та анатом Вільгельм Вальдейєр (1836-1921) звернув увагу на те, що мигдалики розташовані у вигляді кільця. Спробуємо дослідити це, наприклад, справа наліво: правий піднебінний мигдалик, правий трубний мигдалик, глотковий мигдалик, лівий трубний мигдалик, лівий піднебінний мигдалик, язиковий мигдалик. В.Вальдейєр вводить термін - лімфоїдне (сучасний термін - лімфаденоїдне) глоткове кільце. М.І. Пи-рогов (1810-1881) у своєму відомому анатомічному атласі докладно описує топографію мигдаликів у глотці, але не використовує терміну "кільце". У зв'язку з цим слід вживати термін "лімфаденоїдне глоткове кільце Вальдейєра", а термін "лімфаденоїдне глоткове кільце Пирогова" або "...Пирогова-Вальдейєра" недоречні.

Окрім мигдаликів у порожнині глотки знаходяться тяжі лімфаденоїдної тканини, які йдуть від мигдаликів у порожнину носа, у прозір слухової труби, у вигляді бокових валиків глотки опускаються у гортаноглотку. Лімфаденоїдна тканина крім того розкидана по всій задній стінці глотки у вигляді невеличких окремих скупчень. Іноді після проведеноїтонзилектомії відбувається компенсаторна гіпертрофія цих утворень і розвивається хронічний гіпертрофічний (гранульозний) фарінгіт.

Мигдалики належать до лімфоепітеліальних утворень, до яких належать також пейєрові бляшки, солітарні фолікули та апендикс. Всі ці утворення складають лімфоепітеліальний комплекс, який у іноземних виданнях має назву MALT (mucosal assotiated lymphoid tissue), тобто лімфоїдна тканина, асоційована із слизовою оболонкою. Характерним для лімфоепітеліальних утворень є їх розташування на межі зовнішнього та внутрішнього середовищ. Крім того вони є вхідними воротами для мікробних антигенів. Саме вони забезпечують контакт антигена з лімфоцитами. Таким чином, імунокомпетентні органи отримують інформацію відносно антигенів, що потрапили в організм при диханні та з їжею.

Яку будову має мигдалик? Розглянемо це питання на прикладі будови піднебінного мигдалика. Мигдалик має псевдокапсулу зі сполучної тканини (ложну капсулу), оскільки вона вкриває мигдалик лише з боку, що прилягає до тканин глотки. З боку зіва капсула відсутня. Зівна поверхня піднебінних, трубних та язикового мигдаликів вкрита багатошаровим плоским епітелієм. Вільна поверхня глоткового мигдалика вкрита багаторядним миготливим епітелієм.

Від сполучнотканинної псевдокапсули у мигдалик відходять тяжі, що. зміцнюють тканину мигдалика. Між сполучнотканиними тяжами знаходиться власна тканина мигдалика, яка складається зі слідуючих компонентів:

1. Строма, що складається з пухкої аденоїдної (ретикулярної) тканини, представлена зіркоподібними клітинами та аргірофільними волокнами.

2. Паренхіма, що складається з дифузного скупчення лімфоїдних елементів, переважно Т-лімфоцитів. Лімфоцити у межах мигдаликів постійно рухаються. Австралійський вірусолог та імунолог Франк Бернет (F.Burnet, народився у 1899 році) пише, що "лімфоцити подібні до хробаків у мішку". Ф.Бернету за створення клонально-селекційної теорії імунітету у 1960 році присуджена Нобелєвська премія.

3. Фолікули, що є шароподібним скупченням лімфоцитів, переважно В-лімфоцитів. Фолікули розташовані у один шар вздовж криптового епітелію. Розрізняють невелички за розміром, сферичні, рівномірного забарвлення "первинні" фолікули, що знаходяться у стані імунного спокою, та численні, більші за розміром "вторинні". На гістологічному зрізі при фарбуванні гематоксиліном та еозином "вторинні" фолікули мають на периферії більш темний колір, а у центральній частині більш світлий. Цей центр має назву зародкового або реактивного центру, в ньому відбувається утворення лімфоцитів. Центр фолікула є найбільш чутливим до дії токсичних речовин.

На зівній поверхні мигдаликів знаходяться отвори (вічка), які ведуть у лакуни або крипти (criptae tonsillares). В одному мигдалику знаходиться від 12 до 20 лакун - вузьких, довгих та звилисти-. щілин. Зверніть увагу на кількість лакун (12-20), в той час як при промиванні лакун (при хронічному тонзиліті) лікар бачить лише 3-4 лакуни. Промиванню за допомогою шприца та канюлі підлягають тільки ці лакуни. Більш радикальним методом промивання мигдаликів є гідро вакуум ний метод, що використовується у нас в клініці.

Промивання лакун проводиться при хронічному тонзиліті, коли наявне їх кістозне розширення. Це порушує дренажну функцію мигдаликів, призводить до затримки вмісту у лакунах, перетворенню його на гній та казеозні пробки. В нормі в лакунах обов'язково наявний вміст. Саме він несе антигенну інформацію. Однак в нормі він у лакунах не затримується і часто оновлюється. Це відбувається за рахунок скорочення м'язів, які закладені у передній та задній піднебінних дужках (m.m. palatoglossus et palatopharyngeus) та констрикторів глотки. Скорочення цих м'язів веде до випорожнення лакун, що відбувається при ковтанні та позиханні. Цей вміст людина ковтає або випльовує. Однак у момент скорочення в лакунах створюється від'ємний тиск, що сприяє затягненню до лакун нового вмісту. Цей механізм постійного поновлення вмісту лакун названий нами помповим механізмом піднебенних мигдаликів. На нашу дкмку, він забезпечує інформаційну функцію мигдаликів, а його порушення веде до їх хронічного запалення.

Такий механізм мають тільки піднебенні мигдалики. У зв'язку з цим, лише вони повною мірою виконують інформаційну функцію відносно антигенних надходжень зовні. Інші мигдалики більше контролюють місцевий імунітет, за рахунок виділення факторів неспецифічного захисту.

Навіщо потрібні лакуни? Яку фізіологічну роль вони виконують? За даними роботи Eigler, що була надрукована у 1965 році, стало відомо, що площа поверхні лакун одного піднебінного мигдалика становить близько 300 смг. Багато це чи мало? Для того, аби відповісти на це питання, наведу іншу цифру - площа слизової оболонки всієї глотки становить лише 45 см2. Таким чином, лакуни різко збільшують площу зіткнення антигенів та лімфаденоїдної тканини. Звилистисть та вузькість лакун забезпечує необхідну експозицію цього контакту. Це робить можливим виконання основної функції мигдаликів - інформаційної.

У піднебінних мигдаликах виділяють анатомофункціональну одиницю - криптолімфон (A. Fioretti, 1961). До складу криптолімфону входять такі анатомічні утворення.

1. Ділянка прозору крипти з її вмістом, що безпосередньо прилягає до епітелію.
трусы женские хлопок


2. Сегмент епітелію крипти, що приймає участь у лімфоепітеліальному симбіозі.

3. Лімфоретикулярна тканина між криптою та фолікулом, тобто зона міграції лімфоцитів до прозору крипти та у зворотньому напрямку.

4. Фолікул із світлим центром, лімфоцитарна мантія якого спрямована до епітелію.

Деякі автори пропонують ввести у поняття криптолімфону також міжфолікулярну лімфоїдну тканину, що містить посткапілярні венули із високим ендотелієм, котри приймають участь у вибірковій екстракції лімфоцитів з крові та виводі їх у кров.

Виключно цікавою є робота Штера (Sthor), що була надрукована у 1882 році. У своїй роботі Штер описує утворення фізіологічних ран на зівній поверхні мигдаликів. Ранами він вважав ділянки зівної поверхні, що не були вкриті епітелієм. Ці фізіологічні рани, згідно уявлень Штера, утворювались внаслідок міграції лімфоцитів з глибини мигдалика на його поверхню. У подальшому "фізіологічні рани" вважали вхідними воротами для інфекції, що створило підстави для виникнення інфекційної теорії хронічного тонзиліту, "логічним" завершенням якої стала рекомендація до широкого проведення тонзилектомій. Наведені мною дані яскраво ілюструють, як значне наукове відкриття може бути невірно розтлумачене внаслідок недостатньої кількості знань у відповідній галузі у певний час.

Сучасні дослідження з'ясували, що "фізіологічні рани" - це внутріепітеліальні ходи, що містять велику кількість лімфоцитів та макрофагів. Це явище отримало назву лімфоепітеліального симбіозу. Внутрішньоепітеліальні ходи прикриті подушкоподібними клітинами-клапанами, що відчиняють та зачиняють внутрішноепітеліальні ходи, випускаючи лімфоцити та макрофаги на поверхню епітелію.

Підводячи підсумок всієї інформації, що стосується лімфоепітеліального симбіозу, маємо зазначити: лімфоцити (імунокомпетентні клітини) з зародкового центру фолікулу мігрують у криптовий епітелій, де відбувається контакт лімфоцитів з антигеном. Після цього лімфоцити повертаються у міжфолікулярну тканину. Лімфоцити несуть інформацію щодо антигенів, які потрапляють в організм з повітрям при вдосі та з їжею. Це призводить до утворення антитіл. Таким чином відбувається контроль за чужорідними антигенами, що потрапляють в організм, та захист від них. Відбувається формування "клітин імунної пам'яті" (Burnet, 1964). Якщо певний антиген потрапляє в організм вперше, антитіла проти нього з'являються через 7-10 днів. При повторному контакті та наявності "клітин імунної пам'яті" викид антитіл відбувається негайно. "Клітини імунної пам'яті" є засобом швидкого реагування на повторний контакт імунної системи з певним антигеном.

Лімфоїдні утворення (імунокомпетентні органи) поділяються на первинні та вторинні. Центральними або первинними органами є кістковий мозок та тимус. В них утворюються стовбурові клітини і клітини попередники Т- та В-лімфоцитів, які проходять подальшу диференціацію у вторинних імунних органах. Мигдалики разом із деякими іншими лімфоепітеліальними утвореннями, косою та лімфовузлами належать до вторинних або периферичних органів імунної системи.

Згідно сучасних уявлень мигдалики виконують три функції:

1) імунні або захисту;

2) кровотворну;

3) рецепторну або нервово-рефлекторну.

Імунна (захисна) функція мигдаликів. Мигдалики беруть участь у формуванні місцевого та системного імунітету.

У формуванні місцевого імунітету мигдаликами приймає участь система мононуклеарних фагоцитів, система комплементе, білки гострої фази, інтерферони, лізоцим. Інтерферони є противірусними агентами. їх продукують Т-лімфоцити та фібробласти. Існують спостереження, що після проведення тонзилектомії людина не хворіє ангінами, але збільшується частота виникнення грипу та ГРВІ. Важка бульбарна форма поліомієліту виникає в одинадцять разів частіше у осіб із видаленими піднебінними мигдаликами, ніж у неоперованих осіб. Це пов'язують із відсутністю продукції інтерферону мигдаликами (А.Н. Васильєв, 1971).

У формуванні системного імунітету мигдалики беруть участь, виконуючи інформаційну функцію, приймаючи участь у продукції антитіл та формуванні "клітин імунної пам'яті".

Кровотворна функція мигдаликів. У периферичних лімфоїдних органах відбувається розмноження принесених сюди з центральних органів Т- та В-лімфоцитів, формування лімфоцитів з їх попередників, спеціалізація лімфоцитів у ефекторні клітини, що здійснюють імунний захист. Продукція лімфоцитів фолікулами мигдаликів визначає участь останніх у кровотворенні. Новоутворені лімфоцити частково потрапляють у системний кровоток, частково мігрують у прозір крипт.

Рецепторна (нервово-рефлекторна) функція мигдаликів. У 1937 році Н.Н. Кремньов довів, що мигдалики мають больову, термічну та тактильну чутливість. Подальшими дослідженими таких вчених, як Р.А. Засосов (1952), І.Б. Содцатов (1953; 1962), А.І. Піскун, 1.1. Ісаков, Н.А. Карпов (1952) та інших, уявлення відносно інервації та рецепторної функції мигдаликів були розширені та уточнені. Так, І.Б.Солдатов показав, що піднебінні мигдалики містять рецепторні закінчення, вегетативні волокна, нервові клітини та їх скупчення, що подібні до мікро-гангліїв. Це дало можливість зробити припущення, що мигдалики не тільки сприймають нервові імпульси, але й самі можуть бути джерелом

імпульсації для інших органів. У 1951 році І.Б.Солдатовим, Р.А. Засосо-вим та І.І.Ісаковим були виконані дослідження з метою виявлення впливу подразнення піднебінних мигдаликів на серцеву діяльність. Дослідження проводились на добровольцях. З метою подразнення використовували тиск, укол та охолодження мигдаликів. Паралельно знімали електрокардіограму, на якій закономірно з'являлись зміни зубців та інтервалів. У контрольному дослідженні таких самих подразнень зазнавали слизова оболонка щоки, задньої стінки глотки та шкіра плеча. У контрольних дослідженнях зміни на ЕКГ не були зареєстровані. Зрушення на кардіограмі не виникали також у випадках, коли подразнення наносили на мигдалики після проведення анестезії. Зміни серцевої діяльності у відповідь на подразнення піднебінних мигдаликів та швидкість їх виникнення дозволили авторам розцінювати ці явища як нервово-рефлекторні. Зміни серцевої діяльності внаслідок подразнення піднебінних мигдаликів отримали назву тонзилокардиальнго ре-флекса.

Існує рефлекторний зв'язок мигдаликів із нирками, печінкою та іншими внутрішніми органами.

Ці рефлекси належать до фізіологічних і виконують захисну функцію, змінюючи діяльність внутрішніх органів відповідно до зовнішніх подразників. Зміни, що виникають у діяльності внутрішніх органів, мають оборотній характер.

Однак зміни у серці тонзилогенного походження можуть мати більш виражений та стійкий характер. Прикладом цього може бути тонзило-кардіальний синдром - різноманітні клінічні прояви порушення діяльності серцево-судинної системи неревматичної етіології у хворих з хронічним тонзилітом.
Б.А. Єгоров (1928) вперше описав цей синдром. Він дав йому назву серцево-тонзилярного, а пізніше - вегетативно-септичного. Хоча до виникнення тонзило-кардинального синдрома, окрім нервово-рефлекторних факторів, приводять також інфекційно-токсичні та аутоалергічні впливи на міокард, зміни у периферичній та центральній нервовій системах є більш значущими. Під впливом запальних процесів у мигдаликах виникають дегенеративні зміни у шийному потовщенні блукаючого нерва, його стовбурі та шийних симпатичних вузлах, тобто у ділянках нервової системи, що відповідають за інервацію серця. Справа в тому, що запалення у мигдаликах шляхом вісцеро-вісцерального та аксон-рефлексів спричинює до порушення кровообігу у зазначених нервових утвореннях, викликаючи то ішемію, то гіперемію останніх, що призводить до болів, аритмії тощо. Але більша частота випадків виникнення вісцеральних порушень при хронічному тонзиліті пов'язана з анатомічними особливостями тонзил, які розташовані поблизу сонних артерій з їх багатими рефлексогенними зонами.

Закінчуючи цей розділ лекції, я хочу зупинитись на наявності тісного зв'язку між такими органами лімфоепітеліального комплексу як піднебінні мигдалики та апендикс. Про це свідчить розвиток гострого апендициту як ускладнення ангіни або безпосередньо після тонзилектомії. У свою чергу, первинне виникнення гострого апендициту викликає реактивні зміни у піднебінних мигдаликах. Ці клінічні спостереження були підтверджені у експерементах на тваринах. Згідно із статистичними даними, зв'язок між ангінами та гострим апендицитом встановлюється від 7,1% (Л.А. Бєлобржицький, В.Р. Деменков, 1975) до 24,2% (М.А. Бєляєва, 1953) випадків. Існує навіть своєрідний діагноз - "апендикулярна ангіна", тобто ангіна, що стала причиною приступу гострого апендициту (А.І. Піскун, 1962).

Дозвольте навести власне спостереження. Хворий Т., 24 роки, поступив у ЛОР-клініку НМУ 23.10.95 з діагнозом "Хронічний тонзиліт, декомпенсована форма - рецидиви ангін, тонзилогенна інтоксикація". Серед супутніх захворювань хворий назвав виразкову хворобу шлунку, хронічний простатит, хронічний апендицит. З метою усунення хронічного вогнища інфекції та ліквідації явищ апендициту загальним хірургом була рекомендована тонзилектомія. 23.10.95 була виконана двобічна тонзилектомія. В той самий день хворий відмітив посилення болів у правій клубовій ділянці, які періодично турбували хворого протягом останнього місяця. При огляді хірургом був встановлений діагноз "Хронічний апендицит". Необхідності у проведенні негайного оперативного втручання не було. 26.10.35 болі у правій клубовій ділянці посилились, з'явились позитивні симптоми Ситківського, Образцова. Симптомів подразнення черевини не було визначено. З діагнозом гострий апендицит хворий був переведений у хірургічне відділення для подальшого лікування. 26.10.95 була виконана апендектомія. Під час операції був вилучений флегмонозно змінений червоподібний відросток. 31.10.95 хворий у задовільному стані виписаний під амбулаторний нагляд. У цьому випадку я продемонстрував хворого, який одночасно хворів і на хронічний тонзиліт, і на хронічний апендицит. Після проведення тонзилектомії у хворого виник флегмонозний апендицит.

І, нарешті, я хочу зупинитись ще на одній проблемі тонзилярної патології, яка ще потребує свого фізіологічного обгрунтування - розвиток у деяких випадках надмірної ваги у дітей після тонзилектомії. Серед моїх пацієнтів були два хлопчики, в яких виникло ожиріння після тонзилектомії. Цих пацієнтів я міг спостерігати тривалий час, оскільки це були діти моїх знайомих. Гадаю, що таких дітей було більше, але у більшості випадків, після тонзилектомії вони зникають з поля зору хірурга. Співробітники інституту гігієни дітей та підлітків (Н.М. Бондаренко, Ю.Я. Ямпольська, 1989) продемонстрували вірогідне збільшення маси тіла після тонзилектомії у дітей з хронічними супутніми захворюваннями. Вік досліджуваних дітей становив від 6 до 17 років. Найбільш істотне збільшення маси тіла було у дівчат. У дітей з хронічним тонзилітом, декомпенсованою формою, без супутніх хронічних захворювань збільшення маси тіла не було виявлено.

У мигдаликах дітей, хворих на хронічний тонзиліт та ожиріння, порівняно із дітьми з хронічним тонзилітом та нормальною вагою, визначено підвищення вмісту фосфоліпідів та наявність патологічних фракцій фосфоліпідів (С.А. Хасанов, М.М. Шафаров, Б.Р. Зайнутдінов, 1996).

Великий огляд літератури, що стосується цього питання, ми знахо-димоустатті G.S.Barr, J.Osborne (J.Laryngol. Otol., 1988, 102,7, p.595- 597). Більшість батьків повідомлювали, що після тонзилектомії у дітей покращувався апетит. Маса тіла у цих дітей збільшувалась у середньому на 20% більше, ніж очікувалось. У дітей із дефіцитом ваги до операції збільшення маси тіла після операції не відмічалось.

Цікавість до цієї проблеми не зменшується. Про це свідчить поява нових робіт, що присвячені розвитку надлишкової ваги після тонзилектомії (А.А. Ланцов и соавт., Новости оторинолар., Ст-Петербург, 1997, №4; В.Ф. Писарев, Вестн. оторинолар., 2000, №2). Всі ці роботи переконливо вказують на зв'язок піднебінних мигдаликів із системою "гіпоталамус - гіпофіз - периферичні ендокринні залози". Після тонзилектомії можливий розвиток порушення діяльності залоз.внутрішньої секреції, що відповідають за ріст та розвиток. Надлишкова вага розглядається як ускладнення після тонзилектомії. В.Ф. Пісарєв вказує, що у підлітків 14-16 років, яким була проведена тонзилектомія, відмічено вірогідне збільшення зросту. Кількість юнаків із надлишковою масою тіла та високим зростом у групі оперованих з приводу хронічного тонзиліта збільшилась у два рази.

Ці данні вказують на те, що далеко не всі функції мигдаликів на сьогодні вивчені у достатній мірі, відповідно до цього видалення мигдаликів слід проводити лише за наявності всебічно обгрунтованих показань.

Дозвольте тепер перейти до слідуючого питання лекції - класифікації тонзилітів. У наш час загальноприйнятою є класифікація тонзилітів, яку розробив академік І.Б. Солдатов. Ця класифікація була прийнята VII р, з'їздом оториноларингологів СРСРу 1975 році (місто Тбілісі).

КЛАСИФІКАЦІЯ ТОНЗИЛІТІВ І.Б. СОЛДАТОВА

I. Гострі

1. Первинні:

катаральна, лакунарна, фолікулярна, виразково-плівчаста ангіни.

2. Вторинні:

а) при гострих інфекційних захворюваннях - дифтерії, скарлатині, туляремії, черевному тифі;

б) при захворюваннях системі крові - інфекційному мононуклеозі, агранулоцитозі, аліментарно-токсичній алейкії, лейкозах.

II. Хронічні

1. Неспецифічні:

а) компенсована форма;

б) декомпенсована форма.

2. Специфічні:

при інфекційних гранульомах - туберкульозі, сифілісі, склеромі.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "МОРФОЛОГІЯ ТА ФІЗІОЛОГІЯ ЛІМФАДЕНОЇДНОГО ГЛОТКОВОГО КІЛЬЦЯ. КЛАСИФІКАЦІЯ ТОНЗИЛІТІВ. ГОСТРІ ПЕРВИННІ ТОНЗИЛІТИ (КАТАРАЛЬНА, ФОЛІКУЛЯРНА ТА ЛАКУНАРНА АНГІНИ). ДИФТЕРІЯ ГЛОТКИ"
  1. УСКЛАДНЕННЯ ГОСТРИХ ПЕРВИННИХ ТОНЗИЛІТІВ
    первинних тонзилітів або ангін відносяться наступні захворювання: 1. Паратонзилітта паратонзилярний абсцес (флегмонозна ангіна). 2. Латерофарингеальний абсцес. 3. Внутрішньомигдаликовий абсцес. 4. Аденофлегмона шиї. 5. Розлита флегмона шиї. 6. Тонзилогенний медіастиніт. 7. Тонзилогенний
  2. СУЧАСНА КЛАСИФІКАЦІЯ ТА НОМЕНКЛАТУРА ВІРУСІВ ХРЕБЕТНИХ.
    Сучасна класифікація вірусів є універсальною для вірусів хребетних, безхребетних, бактерій, рослин і грибів. Головний її принцип - порівняння даного вірусу з типовим видом роду. До виду відносять групу штамів вірусу, що явно подібні між собою, але чітко відрізняються від інших вірусів. Види вірусів, що мають багато загальних ознак об'єднані в роди, а останні в свою чергу, об'єднані в таксони
  3. Класифікація родини ASTROVIRIDAE
    Астровіруси були вперше описані в 1975 році в результаті вивчення спалаху гострого гастроентериту в центрі матері і дитини в Шотландії. Родина має тільки один рід Astrovirus. В наш час астровіруси ізольовані від птахів, собак, котів, свиней, овець, великої рогатої худоби і людей. Від людей виділено 7 серологічних типів астровірусів. Подібно ротавірусам, астровіруси викликають гострі ентерити
  4. УСКЛАДНЕННЯ ГОСТРИХ ПЕРВИННИХ ТОНЗИЛІТІВ. ВИРАЗКОВО-ПЛІВЧАСТА АНГІНА СИМАНОВСЬКОГО-ВЕНСАНА-ПЛАУТА. ХРОНІЧНИЙ ТОНЗИЛІТ. АДЕНОЇДНІ РОЗРОЩЕННЯ. ГІПЕРТРОФІЯ ПІДНЕБІННИХ МИГДАЛИКІВ
    УСКЛАДНЕННЯ ГОСТРИХ ПЕРВИННИХ ТОНЗИЛІТІВ. ВИРАЗКОВО-ПЛІВЧАСТА АНГІНА СИМАНОВСЬКОГО-ВЕНСАНА-ПЛАУТА. ХРОНІЧНИЙ ТОНЗИЛІТ. АДЕНОЇДНІ РОЗРОЩЕННЯ. ГІПЕРТРОФІЯ ПІДНЕБІННИХ
  5. Література
    Пєвцов А., «Дихальна гімнастика Олександри Стрельникової», Володимир, видавництво ВКТ Москва 2009 р., 187с. 2. Сучасний довідник школяра: 5-11 класи. - Харків, ВД «Школа», 2003р., 720с. 3. Скороход В.М., Скороход Т.В., «Вікова фізіологія та валеологія», Кіровоград, РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2008р.,
  6. Класифікація родини RHABDOVIRIDE
    На сьогоднішній день до рабдовірусів відноситься більше 60 вірусів. Головним критерієм їх класифікації є морфологія: "рабдо" означає "палочковидний"; всі рабдовіруси витягнуті в довжину і мають форму кулі для вогнепальної зброї (закруглені на одному кінці і плоскі на другому), або бацили (закруглені на обох кінцях). Класифікація, що основується виключно на морфології, привела до напрочуд
  7. ЛАТЕРОФАРИНГЕАЛЬНИЙ АБСЦЕС
    глотковий абсцес, парафарингеальний абсцес. Латерофарингеальний абсцес - це нагноєння клітковини бокового глоткового простору. Не слід латерофарингеальний абсцес плутати з заглотковим абсцесом. Це різні патологічні процеси. Заглотковий абсцес - це нагноєння лімфовузлів та прилеглої клітковини, що розташовані в заглотковому просторі. Абсцес цієї локалізації спостерігається у дітей до
  8. Класифікація родини FLAVIVIRIDAE
    Родина Flaviviridae заснована у 1985 році на базі роду Flavivirus, що належав до родини Togаviridae. Нині вона налічує понад 60 вірусів більшість з яких патогенні для людини ( збудники жовтої пропасниці, кліщового та японського енцефаліту і ін.). Резервуаром та перенощиками названих вірусів є членистоногі - комахи, кліщі у зв'язку з чим вони віднесені до групи арбовірусів. У тварин
  9. АДЕНОЇДНІ РОЗРОЩЕННЯ (ADENOIDES)
    глоткового мигдалика. У дітей раннього віку гіпертрофія глоткового мигдалика може бути до певного часу віднесена до фізіологічного явища, яке відображає формування захисної системи на шляху проникнення мікроорганізмів з струменем повітря вдихальні шляхи. Це потребує перегляду широкого застосування аденотомії. Лімфаденоїдна тканина приймає активну участь в формуванні місцевої та загальної
  10. ТОНЗИЛЯРНІ (РАДІОЧУТЛИВІ) ПУХЛИНИ
    глоткового мигдалика хворого турбує наростання утруднення носового дихання, трубних - зниження слуху на боці ураження по типу порушення звукопровідного апарата. Пальпаторно збільшений мигдалик має щільноеластичну консистенцію. Це перший ступінь розповсюдження пухлини. Другий ступінь - пухлина розповсюджуєтсья на прилягаючі до мигдалика ділянки глотки, можуть з'являтися виразки, що
  11. Ташута С.Г.. Загальна вірусологія, 2004
    Хімічний склад і фізична структура вірусів репродукція вірусів сучасна класифікація та номенклатура вірусів хребетних генетика вірусів патогенез вірусних хвороб противірусний імунітет екологія вірусів та епізоотологія вірусних інфекцій вакцинопрофілактика та
загрузка...

© medbib.in.ua - Медична Бібліотека
загрузка...